ЗОЛОТІ ПЛОДИ КАТЕРИНИ КОСЬЯНЕНКО

Загадку хочете? Просту й не надто просту. Мерехтить, а не зоря. Виблискує, але не злото. Причаровує, та без ворожчиних трав та замовлянь. Здаєтеся? Нате, відгадка: картини молодої мисткині. Зоря якої зійшла ледве вчора. Злото колірних пластівців якої підкорило вередливу Лютецію — змагаючись у часі зі злотом осіннього листя, що саме занадилося тої знаменної пори. Причарувало, полонило, заколисало, напоїло солодким трунком втіхи — всіх, хто до того зором долучився. У її парадизі до смаку прийшлося б Франциску з Асизі — одному з найбільш запитаних у XX столітті католицьких святих, що йому віддали шану Честертон, Кавані-Дзефіреллі та наш земляк Ніколай Бердяєв. Ассизець, пам'ятаємо, пташину мову розумів, з тваринками залюбки розмовляв. Але й тут — «лялькові вовкулаки» (Мандельштам) несполохано туляться до ніг вагітних молодиць, котрі уособлюють таїнство Благовіщення — в роботі «Білі птахи». Білі коні мережать простір «Лялі», усміхнені левенята — окраса «Пасіки», сторожа вулика, з яким вони зріднилися самою природою дерева, з якого їх вирізьбила уміла рука різьбяра. Вівця — ознака «Золотої пори»; «вівці, схожі на хмарки» згодом виструнчаться біля одного її театрального макету. Мале й пернате ось-ось випурхне з кліток, які тримають у руках двоє інших жінок у творі 2004 р. Довірливо глипає на Богоматір в «Золотих яблуках» — вони ж, без «лапок» і у її руках та на її лоні, пес Рябко, разом з хазяями тішачись спокоєм і достатком, розлитим довкола. Якщо це й ідилія — то найменш банальна, з усіх мною колись побачених. Чи не забагато золота, — так і проситься на язик (каверзне питання)? Такого — ні, хоча і це блищить нівроку. Справді, пишучи «Головосік» — так вона позначила для себе свято стинання голови Іоанна Хрестителя — уникає Катерина пронизливої натуральности і надмірного трагізму, не крає серця нам жахіттями-страхіттями — хоча ти б не погрішила проти істини, віддавши їм належне, її тлумачення теми викрешує в пам'яті кадр параджанівського фільму, де у епізоді загибелі героя (індивідуальної, а не Священної історії, що в даному випадку не так і важливо), кров заливає усю поверхню зображення, а не тільки голову жертви, вражену топірцем. Конає одна людина — увесь світ тим кривавиться, уся природа зітхає і стогне. Тож невипадково, серія «Тіні забутих предків» (кількісно обчислена 17-ма картинами 2001—2002 років), яка розпукнулася зі студентських робіт, а вже на ІІІ-му курсі Академії Мистецтв художниця раптово надибала на повість Михайла Коцюбинського, конгеніально втілену на екрані рівно сорок років тому — і вже тоді її творці були захоплені літературним першоджерелом, порівнявши своє враження з «амоком». Окремі роботи нової серії спершу планувалися як театральні ескізи, але вже тоді авторка порушувала якісь умовності цього жанру, а потім стало очевидним, що задум може бути зреалізовано виключно в стихії «вільного малярства».