 |
КАТЕРИНА КОСЬЯНЕНКО
Так і сталося. Ляльок (до яких
майстриня теж охоча — деякі з них скидаються на химерні вітражі) і макетів виявилося замало, аби вповні виразити усі
нюанси роману. Між тим, театральна складова є напрочуд важливою і для деяких картин «Календаря» — з огляду на урочисту
умовність, барвисту ритуальність свят, що особливо помітно на прикладі «Катерини» та «Людей добрих», у композиційній
побудові яких віддзеркалилася конструкція українського вертепу. «Тіні забутих предків» вимагали більшої безпосередності —
навіть у тому випадку, коли дія твору розгортається у святковому контексті («Весілля»).
Катерина Косьяненко, утім, аж ніяк не є покірною бранкою ретроспекцій та ремінесценцій. А рядок поетичної прози висне в етері, мов аполлінерова «Зарізана голубка і
водограй», у картині «Марічка упливає», як це помітив мій колего-тезка, і цей же прийом художниця повторить лише вдруге,
декоруючи платівку сучасного гурту «Божичі». «Благолєпіє» — не завада дерзанню... навіть на грунті релігійного малярства,
бо й ікони для церков художниця наша пише, надихаючись «світлом українського барокко» — найбільш волюнтарної течії у
вітчизняному мистецтві, не рахуючи авангарду — котрий аж на півстоліття змусив забути про свого попередника. (Парадокс: руйнувати церкви та музеї першими закликали італійські футуристи, та програму цю на ділі здійснили у нас, почасти в Китаї доби маоїзму — «чобіток» неовандали не зачепили).
Звісно, у «Календарі» трохи більше архаїки, ніж у «Тінях забутих предків», матеріал яких теж — і навіть визначально — просякнутий етнографією і минувшиною. Та у останньому випадку авторка працювала з винятково-легендарним, а не з легендарно-визнаваним. Історії кохання, попри звичку до повторень, «ефекту звикання» не викликають, щоразу нуртуючи спільноту, жадібну до екстремальности, яка безпосередньо їм не до снаги.
Відтепер у Катрусині полотна проникає бездомішкова тривога, темперована засобами німецького експресіонізму («Палата», «Марічка заглядає у віконце»). Аналогія може видатися довільною — та хто у вже колишньому, не сьогоднішньому столітті побивався за стократ самотньою, на сто тисяч шматків розпатраною, бездомною людською персоною, більше за митців цього спрямування? Наша сучасниця, щоправда, акцентує домінування традиції і обряду, та не приховує, що цінності, їм властиві, не можуть зарадити долі Ромео і Джульєтти з глухого гуцульського села.
Олег Сидор-Гібелинда
мистецтвознавець,художній критик
Галерея Колекція
Київ2007
©2007
|
 |
|
 |
