PinchukArtCentre

Viktor Pinchuk

 

Фонд Віктора Пінчука "Сучасне мистецтво в Україні" був заснований у 2003 році. Пріоритет його діяльності - створити такий простір приватного музею в Києві, де будуть представлені актуальні імена і явища не лише української, а й світової художньої сцени. Музей - це культурна інституція. Слід визнати за очевидне те, що сучасний художник - у першу чергу, інституційний художник. Жорстка констатація української ситуації - дефіцит справжніх інституції, підсилений не лише повною байдужістю держави, влади до сучасного мистецтва, але останнім часом і відвертою ворожістю до нього.


Узагальнюючи вагомий універсальний досвід стосовно музею сучасного мистецтва як інституції - теоретичний і практичний, - можна провести радикальну й альтернативну лінію від "Музею у валізі" М.Дюшана, через "Музей без стін" А.Мальро, до опусу "На руїнах музею" Д.Кримпа... Одне з критичних тверджень виходить з того, що музеї - це кладовища живого мистецтва. Тому всі зусилля повинні були б спрямовуватися на те, щоб якнайдовше продовжити позамузейне життя сучасного мистецтва. Другий аргумент зводиться до твердження, що сучасний музей - це репрезентація історії мистецтва, того, що має у той чи інший період втілювати в собі нове, характерне, нетлінне. Наш час начебто витратив усі відомі художні методи, весь арсенал формотворчих можливостей і нічого оригінального більше створити не здатний. Тому музеї сучасного мистецтва нісенітниця, що приховує історично зумовлений дефіцит нового, неповторного, шедеврального.


Тим не менше, таких музеїв у цілому світі відкривається дедалі більше й більше. Причина тут не лише у тому, що вже в самій ідеї відтворення культури закладена архівність. Слід враховувати, що змінюється не лише сама художня культура, а й її інституції. Музею у його класичному значенні уже не існує: культура, згідно з загальною думкою, перестає бути певним резервуаром, вона починає існувати всюди. Музей повністю десакралізується і стає центром збору інформації, де акцентується документ, а не витвір. Хоча це було і в традиційній концепції Музею, але сьогодні такий акцент стає очевиднішим і починає відігравати визначальну роль. Безумовно, музей сучасного мистецтва - той, згідно з парадоксальним визначенням Дж. Валімо, "колективний" естетичний суб'єкт", - не колекціонує все без винятку, відмовляючись від винесення оцінок на користь інформації і документа. Але вибір опирається на сукупність плюралістичних і контекстуальних критеріїв, а не лише на якість і формальну досконалість витвору чи "бездоганний" смак експерта. Музей перетворюється у центр найрізноманітнішої "культурної анімації", стає місцем взаємодії, співставлення різних візуальних мов і медіа. Музей у постсучасну, постідеологічну, постшедевральну епоху - це не храм, не обитель муз, не стільки колекція хітів, як інтелектуальна лабораторія, зона соціальної інтеракції, надійна остання інстанція, де відрізняють мистецтво від немистецтва... Найважливіше, що немає більше Музею, а є музеї. Так, як і немає більше Історії, у тому числі, мистецтва як єдиного прогресивного процесу, який задає нормативні ціннісні категорії, але є різноманітність окремих, конкуруючих, суперечливих історій. Важливим джерелом формування українського музею стали спеціальні виставки. Пілотний проект "Перша колекція" (Центральний будинок художника, Київ, листопад 2003) мав підкреслено ретроспективний характер і навів контури майбутньої колекції музею - коло імен, спектр придатних для музеєфікації течій і напрямів. Точкою відліку в історії сучасного мистецтва в Україні прийнято вважати постмодерністичну "нову хвилю" у версії необароко межі 80-х і 90-х. До середини 90-х місце живопису займають тут ще не повністю освоєні до цього моменту медіа - інсталяції, відео, перформанс, постановча фотографія. У кінці 1990-х -на початку 2000-х естетичні пріоритети знову змінюються, з чим пов'язане "друге народження" живопису. Він повертається у вигляді постмедійного феномену, який транслює досвід виживання в інформаційній реальності. Наступним кроком стала виставкова акція "Прощавай, зброє" (Київ, жовтень 2004), що була задумана з метою "знайти дім" - його місцем було обрано колишній військовий об'єкт Арсенал, у якому на той час передбачався майбутній музей. Це і зумовило назву проекту, яка підкреслювала демілітаризацію середовища. Специфіка території Арсеналу дуже близька до світових тенденцій у сучасному мистецтві, яке надає перевагу інтенсивній енергетиці альтернативних зон, що мають свою багатошарову історію. У "складанні зброї" закладений також метафоричний смисл встановлення мирного договору між сучасним мистецтвом та українським суспільством. Виставка в Арсеналі - це символ гуманітарної реінкарнації, художньої конверсії території, яка кардинально змінює свою ауру. "Перша колекція", відігравши свою роль, не могла претендувати на всю повноту представлення картини розвитку українського актуального мистецтва. У першу чергу, це стосується інсталяцій, об'єктів, мультимедіа. Адже 90-ті роки - це час здебільшого просторових пошуків, проектного мислення, нових технологій. Архітектура Арсеналу саме дозволяла заповнити цей пробіл. Наступну виставку також готували під арсенальні об'єми, але тут і виявив себе "культурний" диктат нової влади - виграний раніше Фондом інвестиційний конкурс на створення в Арсеналі музею сучасного мистецтва було анульовано. Замість цього, без будь-якої узгодженої професійної концепції розпочалося спорудження державного мегамузею - проекту надзвичайно консервативного і так само амбіційного, як і авантюрного, утопічного. З виставкою "Перевірка реальності", яку у результаті було проведено у форсмажорному режимі в Українському Домі (Київ, травень 2005), Фонд почав функціонувати і як творча лабораторія - майже всі експоновані там твори були створені під її ідею. Виставка, що розгорталася у мультимедійній площині - на стику відео, комп'ютерної анімації, інтерактивної інсталяції, фотографії, живопису, - вибудовувалася навколо нового реалізму, прозорого й примарного, ірреального водночас. На порядку дня тоді повстали не різкі, крайні настрої, а відсторонена, наче "з-поза скла", позиція спостерігача у дусі "реаліті-шоу". Акцентується не саме благо пристосування до нових медіа, а проникнення у художні сфери постмедійної свідомості. Воно охоплює і скепсис стосовно нових технологій, і прямий опір, однак лише у такій мірі, яка не призводить до відкритого заперечення, не перетворюється на консерватизм, але навпаки, стимулює саме експериментальні, авангардні дивіденди від широко розгорнутих медійних війн. Початок формуванню інтернаціональної частини колекції Фонду поклала виставка "Перші придбання" у венеційському Палаццо Пападополі - з виглядом на Великий Канал, плафонами, розписаними фресками Тьєполо, бароковим ліпленням, китайськими шпалерами 18- го століття. її презентація відбулася 11 червня 2005 року, під час відкриття 51- го Венеційського бієнале. Вона викликала цікавість і отримала значний відгук у пресі. Досвід представлення мистецтва України у найвищому міжнародному контексті підкреслив стратегічний вибір молодої фундації - бачити локальне у глобальному і глобальне в локальному, не залишаючи поза увагою ні того, ні іншого. Ця програма продовжується і в інаугураційному проекті Фонду з нагоди відкриття в Києві нового простору, центру сучасного мистецтва. Виставка, яку документує цей каталог, сформована в основному з тих колекційних робіт українських і іноземних авторів, що були створені на підході до Міленіуму і одразу після нього. Свідомо вибудувана не за принципом прямого розділення, зіткнення, а як об'єднуюча амальгама, виставка ця не змогла не відобразити як загальні тенденції, так і характерні особливості, ідентичності, які визначають сучасний художній процес.



Автор статті Олександр Соловйов


PinchukArtCentre
Альбом-каталог
Новий простір
Київ2006
Видано:Благодійний фонд Віктора Пінчука"Сучасне мистецтво в Україні".

©2006