Украинские художники зарубежом


Горизонти харківської монументальної школи

При порівнянні трьох вищих навчальних осередків монументального мистецтва — київського, львівського та харківського — виявляються характерні риси кожного. Загальні особливості Харкова та його монументального мистецтва, зокрема, кореняться у класичних художніх системах, привнесених на український ґрунт із Петербурга. Модерне обличчя харківської монументальної школи визначили провідні майстри, що стояли біля її витоків: О.А.Хмельницький, О.Ф.Пронін, Є. І.Биков, В. М. Ґонтарів, наступні — М.Л.Кри-лов, В. В.Чурсін, В. М. Носенков, А. І.Анорічєва-Єрьомка. Інша частина монументалістів, що не мала безпосереднього відношення до вищої школи, працювала на об'єктах і в творчих майстернях, створюючи зриме середовище побутування стінопису (І.Моргунов, О.Єрофеєва, В. Погорелов і ін.). Як самостійна кафедра, майстерня монументального живопису оформлюється у середині ід8о-х років і стає суцвіттям різних імен, яких об'єднує магічне ставлення до формату архітектурної поверхні як живого організму, що потребує особливої художньої організації. Робота з архітектурним і композиційним простором, потяг до тематичної композиції в її художньо-філософській інтерпретації, виразна декоративність залишаються загальним орієнтиром, який по-різному бачили окремі майстри і до якого різними шляхами вели своїх студентів. Інший, антиномічний принцип первинності архітектурної ідеї, обіграної засобами монументального мистецтва уегеиз домінації самого твору в Його внутрішніх пластичних закономірностях визначав відмінність підходів. Але це галузь загальної дидактики. Життєвий фон країни включив ці поняття в основу певних художніх пошуків, напрямів, смакових прихильностей і навіть естетичної програми, яка тою чи іншої мірою обумовила творчість сучасної генерації харківських монументалістів. Торкнемося минулого... Останні відгомони ленінської «монументальної пропаганди», що давала хліб радянським монументалістам, завершилися з крахом імперії СРСР. Соціальний занепад початку іддо-х супроводжувався «монументальним» затишшям: мистецтво, що визначало її ідеологічний вигляд як у період розквіту, так і в десятиріччя застою, в якийсь момент завмерло, відобразилося в самому собі і пішло іншим шляхом власних шукань. Минуле двадцятиріччя було пов'язане з пошуком нових форм, які лише останнім часом збіглися із сучасними реаліями: поверненням до сакрального мистецтва, зміною державного на приватного замовника, стрімкою зміною кон'юнктури від мінімалістського дизайну до розмаху в наслідуванні художніх зразків кращих часів людства, прогресуючої витонченості творців соціального замовлення, їх спрямованості до високих традицій Ренесансу в оформленні власної нерухомості. Якщо весь цей час храмові стінописи були природні і традиційні, то «світські» форескізи в переважній більшості залишалися на папері, радуючи або обурюючи око, відкривали суто корпоративний дискурс виключно у вузькому професійному середовищі: майстерні, кафедри, методичні перегляди та художні ради. Але саме ці студії відображали складні процеси в суспільстві, пошуки адекватних часу образотворчих форм, які лише останніми роками стали більш чітко і послідовно убачатися. Подібно до «паперової» архітектури початку 1920-х років, у поточних «монументальних» проектах відбивався складний політес Часу, в якому вже не можна було бути прямолінійним і однобоким, занадто академічним і не художнім у принципі. Саме життя переінакшило багато цінностей, а ряд вічних істин і національних тем знов повернуло до кола діючих актуалій. Формальні пошуки концептуалізму, що розвернулися в першій половині 1990-х, якось не дуже затвердилися на нашому горизонті, спровокувавши декількома гучними захистами антагонізм станковістів і стінописців. Кожний пішов на своє творче осереддя, і «монументалка» стала готувати універсальних мистців, більшість із яких перемкнулася на роботу в станковому форматі. Пляма, лінія, силует, колір, робота з натурою, фігуративні та формальні пошуки, традиційна палітра образотворчості у різноманітних мистецьких вживаннях на художніх поверхнях, начебто тактильне відчуття живописної та фактурної енергетики, сплав реалістичного вишколу з декоративною виразністю ставали загально художнім інструментарієм. Проте, до поняття декоративності, широких пластичних можливостей і формування художнього смаку студенти приходили через практичне оволодіння пластикою світового мистецтва, яке парадоксальним чином ішло у зворотному напрямі з її історичною ретроспекцією. Маючи за плечима середню художню освіту, вони сприймали декоративність у пластичних досягах модерну, але, до середніх курсів перехворівши цим, зверталися до естетики Відродження, все більше захоплюючись середньовіччям, і далі, углиб століть, до Візантії, архаїка. Пропустивши крізь себе еволюцію світових креативних форм, молодий художник-мо-нументаліст оволодівав багатством пластичних трактувань образу, його естетичним та духовним наповненням. Цьому сприяв і технологічний практикум з монументального мистецтва, студії із сграфіто, фрески, кераміки, мозаїки, вітражу та інших технік з їхніми художніми властивостями. Звичайно, тут і робота з архітектурним простором, учбове макетування, якими керують професійні архітектори (О. Вірченко, Г. Пєтухова). На цьому академічному підґрунті розвилося розмаїття площин, пов'язаних з працею з різними матеріалами і об'єктами, напрямами і жанрами. Повернемося до художніх систем провідних майстрів, фундаторів сучасної «монументальної справи». Школа художнього вітражу була закладена Олександром Проніним, який майже двадцять років очолював кафедру монументального живопису, був автором десятків вітражів у відомих громадських і культових спорудах, педагогом, який відкрив через художнє скло творчий шлях багатьом мистцям. Його сучасні послідовники розвивають вітражне мистецтво у різних творчих версіях, засвоюють разом з традиційною збіркою вітражних об'ємів на свинцевому профілі імпортовану з кінця 1990-х рр. техніку «Тіффані» з металізованою плівкою та матовим живописним склом (одним з перших її освоїв І. Легуцький, який І стажувався в Америці, нині працює в малих декоративних формах). Цей матеріал відкрив простір для всіляких новацій. Приклади класичного монументального вітражу в церковній архітектурі показують роботи Д. Курсіна, Н. Радомського, Г. Ми-роненка. Характерним для останнього художника є праця на стику образотворчих мотивів і дизайну, експерименти з конструкцією форми і світловою режисурою, вирішення інтер'єру в техніці скління. Постаті Євгена Бикова і Віктора Гонтаріва, що навчалися в Петербурзі і визначили творчий метод у декількох поколінь сучасних монументалістів, в особливому фокусі харківського мистецтва. їх творчість сприяла зустрічі двох систем: майстерня монументального живопису тодішнього Ленінградського художнього інституту ім. І. Рєпіна (званої народом Академією мистецтва) і Вищого художньо-промислового училища імені В.Мухіної. Два художньо-технологічних підходи — студійного живопису, з одного боку, та малярства, з іншого, — стали основою двох пізнаваних стінописних напрямів. Загальновідома в культурних колах Харкова майстерня монументаліста Є. Викова, що самою назвою «Боттега» декламує спадкоємність з високими ідеалами гільдій італійського Ренесансу, — стала тією художньою альма-матер, яка об'єднала учнів різного віку і майстерності. Тут панує дух мистецтва, високого ремесла і студіювання, постійного діалогу з великими творцями та їх творіннями. Звідси багато студентів, які пройшли через монументальну майстерню Харківської державної академії дизайну і мистецтв і склалися як професіонали, знов повертаються у благодатні пенати свого учнівства. Уміння «спрацьовувати річ» за словами самого Є. Бикова, який також багато років віддав праці з монументалістами академії, любов і спостережливість до навколишнього світу, знання матеріалу і прагнення до технічної досконалості, як і самий розвиток творчої основи, —здавалося б, універсальні формули становлення художника, —із банальних істин перетворюються тут на живі етапи зростання. За образно-стилістичними якостями академічні студії Є.Бикова зростаються з бароковим світосприйманням та формотворенням. Учням Віктора Гонтаріва притаманні інші якості. Метод майстра заснований на стіноппс-ності підходу, живому «пластичному» малюванні, лінійному і тональному узагальненні, методичній ясності —5іер Ьу 5іер, що дає змогу вмить переходити на стіну, працювати плямою і тоном і лише потім включати колір, — відкрита система творчості усередині кількох естетичних культур: проторенесансу (Джотто та його кола), українського примітиву і національно орієнтованого формопошуку М. Бойчука і його школи. Уміння відобразити час і глибокий образ через повсякденні сцени, жвавість життя, що завмерла в узагальненій формі —характерні риси авторського стилю мистця і його майстерні. Крім високого смаку і професіоналізму, Є.Бикова і В. Гонтарова об'єднує натхненна любов до всього українського: природи, історії, побуту, людей з їх етноти-пом та сміховою культурою. Це продовжується в роботах їхніх учнів. Бажання виховати глибоке відчуття національного, відійти від поверховості, кітчу — загалом дуже складне завдання, але саме це —формування високого художнього смаку виокремлює ці школи. Як демонструють учбові виставки монументалістів —українська тема невичерпна: епічні образи козацтва та кобзарства, освоєння теренів та побуту Слобожанщини, композиції на народно-обрядову тематику, взагалі художня міфопоетизація українського часопису. Зрозуміло, що їхні системи працюють не тільки в межах творчої композиції, але й включають особливе ставлення до академічного малюнку, живопису, самого творчого методу, техніки «фарбування», пластичної обробки форми і т.д. Ще одна іпостась харківських монументалістів — праця в сакральній архітектурі. Факт, що педагоги кафедри, серед яких її керівник Володимир Носенков, мозаїст Іван Кардаш, а також її вихованці, приходять до Церкви — природне призначення монументального мистецтва. За останні п'ятнадцять років щорічно серед дипломних робіт захищалися проекти вітражів, розписів, мозаїк, які були розроблені для храмів різних конфесій в Україні. Частина з них була створена після захисту, деякі захищалися безпосередньо на виконаних об'єктах. Найяскравіший приклад — захист артілі харківських монументалістів у 2005 році, яка склалася в стінах академії наприкінці 2002 року і протягом останнього часу розписала шість хра- мів у різних регіонах України. До її первинного ядра увійшли тонкі талановиті художники О.Го-лобородько, О.Ахтирська, І.Шматова, К.Мок-ляк, Ю.Ландіна, В. Гайдамака, перші три з яких через рік блискуче захистили теоретичний магістерський триптих «Візантійський капом у монументальному сакральному живописі: традиція та сучасність» (кер. Є.Котляр). Трохи пізніше до цього кола приєдналися студенти з молодших курсів, серед яких А. Баботенко та випускники нинішнього року Н.Коломієць і М.Борисова, що подали проект храмового розпису. До технологічних новацій цієї артілі належить використання рідкого калієвого скла як зв'язуючої есенції для стінопису. На тлі численних груп, що займаються розписами церков в Україні і прихильні до традицій російського академізму або послідовників української барокової естетики, цю групу вирізняє живий діалог із візантійською художньою традицією, професійна і художня злагодженість, відчуття форми, піднесеної краси, пронизаної високою духовною єдністю. Разом із стінописними замовленнями в архітектурі, полемтворчостісучаснихмонументаліпїв є виставкова діяльність, живопис, інші форми медіа-мистецтва, де також реалізують себе випускники кафедри, —І. Папек, В.Антонюк, С.Гед-зевіч, В. Нескоромний, Д. Хрісанфова — педагог кафедри, М.Данилова, О. Котляр, а також вихованці кафедри, що роз'їхалися в різні куточки України: В. Мельник, В. Грицай, Б. Костяіпшков, С. Прінь, О. та Т. Полященко. Цей список можна продовжити за рахунок студентів, які, починаючи з молодших курсів, репрезентують себе на публічних і престижних виставкових майданчиках. Виставки курсових і дипломних робіт —яскравий показник спрямованості роботи кафедри та її окремих педагогів, а також культурних і соціальних запитів часу. Цьогорічний дипломний показ демонструє цю різноманітність —від зазначених проектів церковного живопису до ліричних творів на вічну людську тематику «Мрія про синього птаха» (К. Зуб), «Буття» (Ю. Балабуха), середньовічного історичного наративу — пропозиції для сучасного палацового розпису в приватних апартаментах української буржуазії «Легенди про короля Артура» (Н. Кірюпіна), і тем, які базуються на національних матеріалах: «Викрадення половчанок» (О.Омельченко) і «Єврейські анекдоти» (В. Колтун). Більшість створена для існуючих об'єктів і тих, що будуються з перспективою їх реалізації. Вишкіл професіоналів, творчо мислячих мист-ців зі своєю індивідуальною позицією, створюють сучасний художній простір,— такі орієнтири у підготовці сучасних монументалістів, з якими переходимо рубіж 75~Р'ЧЧЯ Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Ми свідомо не демонструємо творчість зрілих майстрів, що заслуговують окремих публікацій, а зосереджуємо увагу на рівні студентства та випускників—їх потенціалу, з яким молодим монументалістам належить жити й творити у XXI столітті.

Євген Котляр
кандидат мистецтвознавства


Образотворче мистецтво#3-2006
Видання Національна спілки художників України
Київ2006

©2007

Юлія Балабуха Буття 2006 мозаїка
Дмитро Чаус На суд отамана 2006 п.о.
Олег Омельченко Викрадення половчанок 2006 п.о.
Вадим Колтун Єврейські анекдоти 2006 п.о.
Олена Моргунова Вільне плавання 2005
Олег Омельченко Викрадення половчанок 2005 п.о.
Олена Котляр Синагога в Сатанові 2006 п.о.