Молоді
художники

Выставка
современного
искусства
PinchukArtCentre
Молодіжна творчість
 
Катерина Косьяненко
Антологія
Катерина Косьяненко Покрова.2003 п.о. 100х100

ЗОЛОТІ ПЛОДИ КАТЕРИНИ КОСЬЯНЕНКО

Загадку хочете? Просту й не надто просту. Мерехтить, а не зоря. Виблискує, але не злото. Причаровує, та без ворожчиних трав та замовлянь. Здаєтеся? Нате, відгадка: картини молодої мисткині. Зоря якої зійшла ледве вчора. Злото колірних пластівців якої підкорило вередливу Лютецію — змагаючись у часі зі злотом осіннього листя, що саме занадилося тої знаменної пори. Причарувало, полонило, заколисало, напоїло солодким трунком втіхи — всіх, хто до того зором долучився. У її парадизі до смаку прийшлося б Франциску з Асизі — одному з найбільш запитаних у XX столітті католицьких святих, що йому віддали шану Честертон, Кавані-Дзефіреллі та наш земляк Ніколай Бердяєв. Ассизець, пам'ятаємо, пташину мову розумів, з тваринками залюбки розмовляв. Але й тут — «лялькові вовкулаки» (Мандельштам) несполохано туляться до ніг вагітних молодиць, котрі уособлюють таїнство Благовіщення — в роботі «Білі птахи». Білі коні мережать простір «Лялі», усміхнені левенята — окраса «Пасіки», сторожа вулика, з яким вони зріднилися самою природою дерева, з якого їх вирізьбила уміла рука різьбяра. Вівця — ознака «Золотої пори»; «вівці, схожі на хмарки» згодом виструнчаться біля одного її театрального макету. Мале й пернате ось-ось випурхне з кліток, які тримають у руках двоє інших жінок у творі 2004 р. Довірливо глипає на Богоматір в «Золотих яблуках» — вони ж, без «лапок» і у її руках та на її лоні, пес Рябко, разом з хазяями тішачись спокоєм і достатком, розлитим довкола. Якщо це й ідилія — то найменш банальна, з усіх мною колись побачених. Чи не забагато золота, — так і проситься на язик (каверзне питання)? Такого — ні, хоча і це блищить нівроку. Справді, пишучи «Головосік» — так вона позначила для себе свято стинання голови Іоанна Хрестителя — уникає Катерина пронизливої натуральности і надмірного трагізму, не крає серця нам жахіттями-страхіттями — хоча ти б не погрішила проти істини, віддавши їм належне, її тлумачення теми викрешує в пам'яті кадр параджанівського фільму, де у епізоді загибелі героя (індивідуальної, а не Священної історії, що в даному випадку не так і важливо), кров заливає усю поверхню зображення, а не тільки голову жертви, вражену топірцем. Конає одна людина — увесь світ тим кривавиться, уся природа зітхає і стогне. Тож невипадково, серія «Тіні забутих предків» (кількісно обчислена 17-ма картинами 2001—2002 років), яка розпукнулася зі студентських робіт, а вже на ІІІ-му курсі Академії Мистецтв художниця раптово надибала на повість Михайла Коцюбинського, конгеніально втілену на екрані рівно сорок років тому — і вже тоді її творці були захоплені літературним першоджерелом, порівнявши своє враження з «амоком». Окремі роботи нової серії спершу планувалися як театральні ескізи, але вже тоді авторка порушувала якісь умовності цього жанру, а потім стало очевидним, що задум може бути зреалізовано виключно в стихії «вільного малярства».

Катерина Косьяненко Марічка заглядає у віконце.2001 п.о. 70х80   Катерина Косьяненко Прялі.2002 п.о. 100х100
Катерина Косьяненко Пасіка.2005 п.о. 100х100 Катерина Косьяненко
Катерина Косьяненко Купання.2004 п.о. 100х100
Катерина Косьяненко Головосік.2005 п.о. 100х100
Катерина Косьяненко Весілля.2002 п.о. 100х100 Катерина Косьяненко Дитинство Івана.2002 п.о.100х100   Катерина Косьяненко Плач по Івану.2002 п.о. 100х100